Зміни в соціально-економічному житті

На середину 80-х рр. у радянському суспільстві назріла потреба кардинальних соціально-економічних і суспільно-політичних змін. Кризове становище в економіці загострили зростаюча науково-технічна відсталість, незадовільні темпи економічного розвитку, низькі якісні показники виробленої продукції, безгосподарність, неспроможність колгоспно-радгоспної системи забезпечити належний розвиток сільського господарства, низький життєвий рівень населення, дефіцити і черги. Негаразди соціально-економічного життя посилили суспільно-політичну напругу.

Радикальні перетворення у внутрішній і зовнішній політиці знайшли своє втілення з обранням у березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайла Горбачова. У квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС генсек уперше заявив про потребу кардинальних змін, що започаткувало впровадження курсу перебудови, хоча сам термін “перебудова” виник значно пізніше. У доповіді М. Горбачова на пленумі поняття “перебудова” згадувалося у вузькому розумінні – як необхідність покращити управління народним господарством і прискорити соціально-економічний розвиток шляхом широкого використання досягнень науково-технічної революції та приведення господарства у відповідність до тогочасних умов і потреб. Реформаторський процес, що його розпочав М. Горбачов, не мав на меті здійснити докорінні зміни у соціально-економічних відносинах; ставилося завдання зміцнити існуючу систему шляхом виправлення її окремих негативних моментів. В офіційній концепції перебудови, що в загальних рисах сформувалася до 1988 р., передбачалося поєднати радикальну економічну реформу з демократизацією суспільного життя, коли впровадження елементів ринкового господарства відбувалося поряд з існуванням централізованої системи економічного планування, політичного плюралізму – з провідним становищем Комуністичної партії, суверенітету республік – зі збереженням єдиної союзної держави. В підсумку реалізації перебудови планувалося досягнути “гуманного, демократичного соціалізму”.

Першим гаслом, проголошеним у ході здійснення перебудови, був курс на “прискорення” в економіці. На ХХVІІ з’їзді КПРС у 1986 р. були прийняті “Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР на 1986–1990 рр. і на період до 2000 р.”. Ставилося завдання широко впроваджувати науково-технічні нововведення, підвищити продуктивність праці і за 1986–2000 рр. створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже накопиченому за всі попередні роки радянської влади. Однак без кардинальних змін в державній економічні політиці курс на “прискорення” був приречений на невдачу. Інвестиційні потоки скеровувалися не на структурну перебудову економіки задля ресурсозбереження, збільшення матеріаломісткості виробництва, створення екологічно чистих виробничих процесів, а на побудову якнайбільшої кількості нових підприємств у традиційних для республіки галузях важкої та хімічної промисловості, електроенергетики. Недосяжні планові показники доповнювалися зниженням якості виробленої продукції. Це призвело до запровадження з січня 1987 р. державного приймання готової продукції. Держриймання виявило суттєві недоліки у забезпеченні необхідного рівня якості виробництва. Продукція приймалася тільки після доробки і повторного пред’явлення. Однак ці силові методи давали лише тимчасовий ефект і через певний проміжок часу від них відмовилися.



У 1987–1989 рр. відбулися нові зміни в державній економічній політиці, спрямовані на перехід від адміністративно-командних до економічних методів управління. Початок цьому процесу поклав пленум ЦК КПРС у червні 1987 р., на якому було проголошено курс на радикальну економічну реформу. Відповідно до рішення пленуму 30 червня 1987 р. було прийнято “Закон про державне підприємництво”. Закон передбачав перехід державних підприємств на принципи госпрозрахунку і самофінансування; вони отримали право на певну свободу в плануванні своєї діяльності і налагодженні міжвідомчих зв’язків. Реформою передбачалося розробити правові та економічні основи для забезпечення співіснування державного і незалежного від держави сектору народного господарства. З цією метою частина державних підприємств переводилася в кооперативні, орендні, акціонерні, приватні та змішані форми власності, навіть із залученням іноземного капіталу. Введення економічних методів управління у централізовану структуру керівництва народним господарством дозволило суттєво скоротити чисельність управлінь і самостійних відділів у структурі міністерств і відомств, укрупнити підприємства і їхні структурні підрозділи.

Половинчастий характер реформи вносив дезорганізацію в управління економікою. Господарська діяльність підприємств залишалася суворо регламентована державними замовленнями. Зберігалася державна монополія на замовлення промислової продукції, встановлення оптових і роздрібних цін та величини оподаткування. Підприємства використовували послаблення контролю центру в своїх інтересах: безпідставно занижували виробничі плани; збільшували прибуток не за рахунок збільшення випуску продукції, а підвищення цін реалізації; відмовлялися від неприбуткових трудомістких виробничих процесів і переходили до випуску товарів, реалізація яких гарантувала швидкі і високі прибутки. Нерентабельні підприємства отримували державні дотації. Наслідком надання підприємствам можливості самочинно формувати фонди заробітної плати стало посилення різниці між зростанням доходів працівників і їхньою продуктивністю праці. Як наслідок, велика грошова маса не забезпечувалася споживчими товарами, що вело до знецінення грошей, посилення інфляції і загалом зростання соціальної напруги. В умовах знецінення грошової одиниці звичного явища набував натуральний (бартерний) обмін.

Закони Верховної Ради СРСР “Про індивідуальну трудову діяльність” (листопад 1986 р.) і “Про кооперацію в СРСР” (травень 1988 р.) забезпечували розширення сфер індивідуальної і кооперативної діяльності. Однак ці нововведення розвивалися насамперед у сфері послуг, громадського харчування, торгівлі і недостатньо впроваджувалися у виробництво. Майже 60 % кооперативів створювалися у мережі громадського харчування замість підприємств державної торгівлі, що згортали свою діяльність. Більшість кооперативів виробляли продукцію зі сировини, що закуплялася на державних підприємствах чи у роздрібній торгівлі. За таких умов ціни в кооперативних і приватних підприємствах були завищеними, а якість товарів подекуди нижчою, ніж у державному секторі.

Розвиток аграрної сфери економіки визначила спільна постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР “Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни”. На її підставі було створено додатковий орган управління сільським господарством – Держагропром із розгалуженою мережею агропромів на місцях. Продовженням політики пошуку нових підходів до врегулювання справ в аграрному секторі економіки стало впровадження альтернативних форм ведення господарств: фермерства, різних видів оренди, сімейного підряду, кооперативів. Проте в умовах посиленого тиску з боку колгоспно-радгоспного керівництва та труднощів у придбанні сільськогосподарської техніки, паливно-мастильних матеріалів, збуті вирощеної продукції селяни не поспішали переходити до нових форм господарювання. Окремі колгоспи, радгоспи, обслуговуючі і переробні підприємства сільськогосподарської продукції відмовлялися від підпорядкування місцевим агропромам і створювали більш прогресивні форми управління.

На рубежі 80–90-х рр. економічна ситуація все більше виходила з-під контролю. Невпинно наростали темпи інфляції і зростав дефіцит державного бюджету. Економічна реформа обмежувалася зовнішньою реорганізацією і не давала відчутних результатів без якісних змін у системі виробничих відносин. На державному рівні обговорювалися підготовлені групами економістів програми пристосування адміністративно контрольованої радянської економіки до ринкових умов. У підсумку в листопаді 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла основні пункти переходу до ринкової економіки, що передбачали стимулювання особистої ініціативи товаровиробників, забезпечення свободи підприємницької діяльності і гарантій соціального захисту, введенні еквівалентного товарообміну з ринками інших республік і зарубіжних країн.

Реформування економіки України утруднювала необхідність її структурної перебудови. 60 % усієї промисловості України становила важка промисловість. Пріоритети надавалися низько прибутковим галузям продукування засобів виробництва, видобутку сировини і палива, а інвестиційні потоки здебільшого скеровувалися на забезпечення розвитку оборонної промисловості й атомної енергетики. Частка засобів виробництва у загальному обсязі промислової продукції України у 1990 р. складала 72 %, а споживчих товарів – 28 %. Дві третини всіх працівників промисловості були задіяні у трьох профілюючих галузях – вуглевидобувній, чорній металургії і машинобудуванні. На початку 1991 р. 95 % промислової продукції республіки вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, а уряд України мав у своєму підпорядкуванні тільки 5 % промислового потенціалу республіки. Наслідком інтеграційної економічної політики було зосередження в Україні близько 80 % підприємств, що не мали завершеного технологічного циклу і постачали комплектуючі деталі в інші республіки. Наприкінці 80-х рр. в умовах зриву планових поставок, незавершеності технологічних циклів підприємства союзного підпорядкування одне за одним зупинялися. Контроль над усіма республіканськими підприємствами Україна отримала лише у червні 1991 р. Економічну залежність від союзного центру посилювало фінансове законодавство. Доходи підприємств централізовано направлялися у союзний бюджет і лише потім розподілялися на місця, але, як правило, без врахування суми надходжень і виробничих витрат. Низькі темпи технологічної модернізації вели до зношеності основних фондів підприємств, що у другій половині 80-х рр. у різних галузях промисловості досягла 50–60 %. Високими залишалися показники застосування ручної праці у промисловості й особливо у будівництві та сільському господарстві.

Колгоспно-радгоспна система ведення сільського господарства з характерними їй низькою продуктивністю праці, значними втратами вирощеної продукції, безгосподарністю, некомпетентністю і безвідповідальністю керівництва призвела до глибокої кризи аграрного сектора економіки. У другій половині 80-х рр. її посилювали низький рівень технологічного забезпечення і відповідно висока частка застосування ручної праці, незадовільне постачання паливно-мастильними матеріалами, економічно необґрунтовані низькі державні закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. Оплата праці в сільському господарстві залишалася найнижчою серед усіх галузей економіки. Давалися взнаки наслідки безгосподарного використання сільськогосподарських угідь: високий рівень розораності, втрата значних площ родючих ґрунтів через ерозію, виснаження, індустріальне будівництво, прокладення нафто- і газопроводів, отруєння хімікатами і відходами хімічної і атомної промисловості. На кінець 80-х рр. загострилася продовольча проблема. Її не вдалося вирішити навіть за високих врожаїв 1989 р. і 1990 р., що за сприятливих погодних умов досягли відповідно 51,2 і 51 млн. тонн зерна.

Погіршувався життєвий рівень населення. Середня заробітна плата жителів України була нижчою за середню всесоюзну. Станом на 1988 р. в Україні середньомісячна заробітна плата робітників і службовців становила 200 крб. тоді, коли в РРФСР – 235 крб. і в СРСР – 220 крб.; середньомісячна грошова оплата праці колгоспників складала відповідно 168 крб., 200 крб. і 182 крб. Низьким залишався рівень забезпечення середньостатистичного жителя України товарами державної і кооперативної торгівлі, що складав 1213 крб. (1408 крб. він становив у РРФСР і 1282 крб. – у СРСР). Однією з найгостріших залишалася житлова проблема. У квітні 1986 р. ХХVІІ з’їзд КПРС прийняв постанову про основні напрямки вирішення житлової проблеми до 2000 р. Необхідних економічних підстав це рішення не мало і для більшості жителів України питання отримання власного житла залишилося не реалізованим. У 1991 р. лише в містах України у черзі на отримання житла налічувалося понад 2,5 млн. сімей. З 1986 р. набула чинності “Комплексна програма розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг на 1986–2000 рр.”, якою передбачалося забезпечити населення предметами повсякденного вжитку, ліквідувати дефіцити і черги. Однак попит на промислові та продовольчі товари не вдавалося задовольнити. На кінець 80-х рр. перелік дефіцитних товарів значно зріс. У 1990 р. інфляція досягла 12 %. У квітні 1991 р. роздрібні ціни були підвищені вдвічі. З 1885 р. було розпочато боротьбу з алкоголізмом і його негативними наслідками. Антиалкогольна кампанія завдала великих збитків Україні. Зменшення обсягу випуску алкоголю викликало різке збільшення виробництва самогону і, як результат, у 1988 р. цукор у республіці реалізовувався по картках. Державна казна України втратила 10 млрд. крб. Були вирубані великі площі виноградників і садів у Криму й на Закарпатті. Масового поширення набули токсикоманія і наркоманія. Продовжувала погіршуватися демографічна ситуація. У 1980–1990 рр. природній приріст населення України знизився майже у п’ять разів. Станом на 1990 р. за народжуваністю Україна посідала останнє місце серед усіх республік, за смертністю – друге в СРСР. Медичні установи республіки були забезпечені медикаментами лише на 30–40 %, чимало медичних установ розміщувалися у непридатних для цього приміщеннях. Високими залишалися показники дитячої смертності, середня тривалість життя мешканців України щороку зменшувалася.

Критичних форм і так незадовільна екологічна ситуація в Україні набрала після вибуху 26 квітня 1986 р. реактора четвертого енергоблоку на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС), розташованій у м. Прип’ять (Київська обл.). Аварія мала катастрофічні екологічні та економічні результати. Від реактивного опромінення постраждали жителі уражених територій і задіяні ліквідатори наслідків аварії. До 1990 р. в Україні було дегазовано 3,5 млн. га орної землі і 1,5 млн. га лісу, що становило близько 12 % території республіки. Найбільше постраждали Київська, Житомирська і Рівненська області. Із 30-кілометрової “зони відчуження” було здійснене масове переселення людей в інші регіони республіки. На 1990 р. 64 тис. ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС стали інвалідами і 7 тис. померли. Наслідки радіоактивного опромінення вплинули і впливатимуть на здоров’я ще не одного покоління. Інформація про справжні масштаби катастрофи замовчувалася. Більше того, незважаючи на підвищення радіоактивності, у Києві було проведено багатолюдну першотравневу демонстрацію. Жителі України були дезінформовані засобами масової інформації про нешкідливість наслідків аварії на ЧАЕС. Офіційне попередження про загрозу радіоактивних викидів у атмосферу для здоров’я людей з’явилося лише через кілька днів після вибуху. У серпні 1990 р Верховна Рада УРСР прийняла постанову “Про невідкладні заходи із захисту України від наслідків чорнобильської катастрофи”, у якій Україну було оголошено зоною екологічної кризи, висунуто вимогу припинити використання ЧАЕС і розпочати заходи щодо подолання наслідків катастрофи. Поряд з екологічними та економічними наслідками аварії не менш важливими були її політичні результати. Критична екологічна ситуація, що виявила суттєві недоліки державної політики, стала джерелом зростання недовіри до державних структур і політичних керівників та загалом підвищення політичної активності суспільства. Символ Чорнобиля як руйнівної катастрофи почав широко застосовуватися при характеристиці кризових явищ у різних сферах суспільного життя – “духовний Чорнобиль”, “інформаційний Чорнобиль”, “мовний Чорнобиль” та ін.


4197655212519696.html
4197775257278771.html
    PR.RU™